Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/206

XXVIII

 

І як же щастя знов мені зазнати,
Коли пропали ліки супокою,
І муки дня не хоче він втишати,
День мучить ніч, а ніч його чергою;

Коли враги відвічні, ніч і день,
Зв'язались, щоб в'ялить мене стражданням;
День працею, ніч сумом і риданням,
І труд мій час розцінює лишень?

Дню лестячись, кажу, який ти гарний,
Сум украша його, як стане хмарний,
І ніч лещу: як в небесах не стрітиш
Ні зірки, сам ти всю її освітиш!

Та кожний день мій біль довжить, не спинить,
І кожна ніч його ще тяжчим чинить.

 

XXXI

 

У твоїй груді всі серця заперті,
Які оплакував я, мов мерців,
В ній зміст любові і любовних снів,
Тих другів, що я мав за здобич смерті.
Чимало сліз жалібних і святих
Любов сердечна з моїх віч вточила,
Як день мерцям, що їх земля покрила, —
А се їх ти у грудях крив своїх.
Тому ти гріб живучої любові,
Обвішаний вінцями мого жалю,
І кожний дав тобі часть мого паю,
І всі паї — твої тепер…
Всі, кого я любив, живуть у тобі,
А з ними всіми ти живеш у мні.