Тиранка ти, о так, така твоя вже вдача,
Як всіх тих, що краса жорстокими зробила;
Бо добре знаєш, що моя душа гаряча
Тебе мов жемчуг найцінніший обіймила.
Дехто в лице твоє загляне й обізветься:
«Чого б його зітхать і мучиться так гірко?»
Брехня! Хоч голосно се з уст і не зірветься,
Та я в душі клянусь; «Брехня се, люба зірко!»
Що не фальшиво клявсь, про се мене впевняв
Та тисяча зітхань при згадці про твій вид.
Хто хоче, білий цвіт над все най величає;
У мене чорний верх над усіма держить.
Та чорна вдача в тебе, ось в чім горе!
І відси, думаю, і йдуть всі поговори.
Сі говорять: твоя хиба —
Молода ти і пуста;
Ті говорять: до лиця се
Молодощам пустота.
Та чи хиба, чи прикмета.
Люблять всі тебе проте;
З хиби кожної у тебе
Вже й прикмета наросте.
Як на пальці у цариці,
Що трону є вище нас,
Навіть найпідліший камінь,
А уходить за алмаз,
Так твої всі блуди й хиби,
Скільки їх у тебе єсть,
Ще й красять тебе, принаду
Надають тобі і честь.
