Спочивши трохи, далі поступаю
Горі горов до світлого верха
Все вище, — сил остаток напружаю.
Аж глянь, саме де найстрімча стіна —
Проворна, хижа, пестро дзянканиста
Пантера ми дорогу залягла.
Втечи, минуть її — неможливість чиста,
Де їду, вона крок в крок передо мнов, —
Знов вділ веде м'я стежка кам'яниста…
Світало. Сонце блисло над горов
Серед тих самих звізд, що пред віками,
Коли з нічого вічная Любов
Сей світ живими визвала словами.
Пречудний ранок теплий, весняний
Прогнав поволі страх, що завдала ми
Звірюка краса. Но ось — страх новий,
Далеко тяжчий дрожжю переняв м'я:
На мене лев простісько йшов страшний!
Так, безперечно він на ціль узяв м'я!
Рознята паща — голод се значить…
На вид його холодний піт зілляв м'я.
А ось на мене й вовчиця біжить:
Ненаїсність з худих ребер видати,
А око жаром стеклості блищить.
Той вид відвагу мусив ми відняти,
Відняти силу, — я втеряв зовсім
Надію — на вершок гори дістатись.
Як грач, що довго мучився, зачім
Раз виграв — знов все вигране терне,
А жаль і горе закипить у нім;
Так я чув, що ся серце в мені крає,
Коли м'я перли ті звірюки три
Туди, де тьма, до світла ввік немає.
