І обнімаю все те, що наймиліше душі.
Ще ми говоримо й плачем, аж ось на високому небі
Ясна зірниця зійшла, нам найважкіша звізда!
Щось мов порвалося в мні, мов сустави мої віднімають,
Бачилось, тіло моє хтось на шматки роздира.
Біль я почув, як той Метус, коли за зрадливії вчинки
Коні за кару його шарпали в різні боки.
Крик і ридання моїх піднялось по всім домі страшенне,
З жалю до голих грудей б'ють кулаками вони.
Вже відходжу, аж ось жінка на раменах моїх повисла,
Сльози гіркії ллючи, скорбні слова ті рекла:
«Ні, не візьмуть тебе в мене! У раз помандруєм обоє!
Я не покину тебе, в зсилку за зсильним піду!
Разом нам їхать! Нехай і мені на край світу дорога;
Я, як пакунок малий, буду збігця проводжать.
Цезаря гнів тебе гонить із рідного краю, — кохання
Гонить мене, і воно Цезарем станесь мені».
Так налиралась, як вже й перед тим напиралася часто,
Ледве намовами я міг трохи вспокоїть її.
Вийшов я (радше сказать — мене винесли без похорону),
Мокрий від сліз, все лице вкрите волоссям вогким.
Жінка в нетямному болю — розказують — тут же зомліла
І, мов без духа, оттак серед покою лягла.
А як устала, з волоссям, присипаним попелом гидким,
І похололе з землі тіло своє підняла,
Довго ридала — не то над собою, не то над самотнім
Домом і мужа ім'я кликала часто в простір.
Так голосила, немовби мене і дочку свою трупом
Бачила зложених вже на похороннім кострі;
Вмерти бажала, щоб з смертю і пам'яті й болю позбутись.
Згляд лиш на мене її жити примусив іще.
Най же живе і, коли вже так доля судила, живучи,
Най мені бідному ще поміч і пільгу несе!
Маю жалітись, чи радше мовчати, твій гріх не назвавши,
Чи виявляти хіба світу всьому, хто ти є?
