Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/194

Я помолився: «Боги, що живете в сих близьких святинях!
 Храми, котрих вже вовік очі не вглянуть мої!
Святощі, скільки вас є у величному місті Квіріна,
 Я вам лишаю! Вовік будьте здорові мені!
І хоч запізно, одержавши рану, за щит я хапаю,
 Все ж своїм гнівом відхід сей мені не обтяжіть!
Тому ж небесному мужу скажіть, який блуд м'я обпутав,
 Щоб за злочин не мав те, в чім лиш провина була.
Най те, що знаєте ви, почува й сеї кари виновник:
 Сли перепрошений Бог — горе мені не страшне».
Сею мольбою благав я богів, ще теплішими жінка;
 Хлипання раз в раз її переривало слова.
Ще й перед Лярами, ниць вона впавши й розсипавши коси
 К огнищу згаслому, знай, тулить тремтячі вуста;
Гаряче й гірко вона наріка на ворожих Пенатів
 За свого мужа, та плач вже не поможе йому.
Ніч уже швидко кінця добігала, вже гаятись годі,
 Віз Паргазійський униз з осі своєї схиливсь.
Що мені діять? Сліпая любов вітчини м'я спиняє,
 Та невмолимий наказ геть ще сю ніч м'я жене.
Ах, чи то раз за прохожим, що десь поспішав, я промовив:
 «Що так біжиш? Де спішиш? Відки й куди, погадай!»
Ах, скільки раз я подумав, ось уже тая хвилина,
 Що мені краще всього рушить в назначену путь!
Тричі ставав на поріг і тричі вертався; самі
 Ноги, в догоду душі, мовби зав'язли мені.
Часто «Бувайте здорові!» — скажу, і знов много говорю,
 І, мов ось-ось уже йти, з всіма цілуюсь ще раз.
Часто показую щось сотий раз, сам собі суперечу,
 Та від коханих моїх оком не можу змигнуть.
Врешті подумав: «Чого я спішуся? Таж в Скіфію шлють м'я;
 Рим покидать сяк чи так, хвильку пробуду ще тут!
Жінку навік мені за життя ще живу віднімають,
 Дім і ту вірную всю челядь домашню мою.
І тих товаришів, що, як матір, полюбив я сердечно —
 Щирії душі! Тезей так хіба вірність держав!
Тож обнімімось, допоки ще вільно! Хто зна, може, вдруге
 Не доведесь вже! Наш зиск — кожний ще лишній момент».
Га вже не час! Уриваю промову свою на півслові