Не любиш ти замків, не любиш ти печаток,
Що лиш встидливим милі; ти зітхаєш,
Що лиш декому тя показую, хвалиш
Широку публіку. Не так тебе ховав я.
Іди ж, куди наперлася іти,
Раз вийшовши, вже вороття не буде!
Не раз зітхаєш: «Що вчинила-м бідна?
Чого забагла?» — як тя хто зневажить.
І знаєш ти, що в кут тебе упруть,
Коли твій пан, наївшись, спочиває.
Бо сли не помиляється віщун,
Гнівний за всі гріхи сеї, то Рим
Цінитиме тебе, аж поки молодість
Не промине твоя. Та як помнята
Під дотиком юрби кальною станеш,
Підеш ти мовчки молям на снідання,
Або до Утики втечеш, або в Ілерду
Пошлють тебе в пакунку. Посмієсь
Той, що тя вспоминав, котрого ти
Не слухала; отак, як той прохожий,
Що непослушного осла в гніві
З скали зіпхнув; бо й хто ж би мучився
Когось спасать проти його охоти ?
І се ще жде тебе: дітей азбуки вчити,
Аж поки десь в глухому закавулку
Шиплява старість не приб'є.
А як тобі тепленьке сонце
Багато припровадить слухачів,
То розповідж, що син я лібертина.
В худих достатках геть понад гніздо
Широко крила розпустив; оскільки
Шляхетного замало в мене роду,
Остільки більше чесноти надбав.
Найстаршим в Римі був я до вподоби
В війні й спокою; зростом невеличкий,
Посивів передчасно, радо грівсь на сонці,
До гніву скорий та й до перепросин.
А якби хто тебе спитав про вік мій,
Най знає, що сповнилося мені
Чотирикратно по одинадцять груднів,
Тоді, як Лоллія товаришем став Лепід.
