Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/190

Ця сторінка вичитана

Мусиш се знать, бо з богами стрічаєшся зблизька; чи чув ти
Дещо про даків?» — «Нічого ні разу», — «Ну, завше, мабуть, ти
Будеш таким сміхованцем!» — «Та най всі богово поб'ють м'я,
Сли я що чув!» — «Та невже! А воякам обіцяні землі
Цезар в Сіцілії думає дать, чи з італьського грунту?»
Божусь, що й того не знаю. Вони подивляють людину
В мні одиноку, що вміє так славно й глибоко мовчати.

Ось як мина мені, бідному, день, не без бажань сердечних:
О ти, село! коли ж тя побачу! Коли буду міг я
Чи то із давніх книжок, чи у сні, чи в бездільності любій
Черпати розкіш, забуть про життя сього клопоти й смутки!
О, коли ж біб, Піфагорові любий, на стіл подадуть нам,
Ще й примащену достаточно салом товстеньким капусту!
Божеські ночі й вечері, де сам я й уся моя челядь
Тут же при огнищу власнім їмо, а я хлопців свавільних
Рештками страви годую. П'є кожний, як має охоту,
Із неоднаких чарок, від немудрих законів свобідний;
Добрий пияк бере чарку велику, а інший радніше
Із невеличких кріпиться. І ось починаєсь розмова.
Та не про вілли й будинки чужі; не про теє, чи Лепос
Гарно танцює, чи ні, а про те, що нас ближче обходить
І що не знать було б зле: розважаєм, чи люди багатством,
Чи чеснотою щасливі бувають; чи користь, чи спільність
Поглядів тягне до приязні нас і що власне вважати
Мусимо ми за добро і добро в чім найвищо вбачати.

***

Серед таких розговорів сусіда наш Цервій до речі
Бабські балака байки. Вихваляти почав хтось Арелля
Статки-маєтки, не знавши жури його; ось він так мовить:
«Раз, повідають, приймала сільськая миш міськую мишку
В бідній норі — яко давня кума свою давню знакому.
Трудолюбива й уважна на те, що трудом здобуте,
Але гостинність їй серце тверде отворила. Що й мовить;
Но пожаліла припрятаних к святу горошків, довгастих
Зернят вівса, несе в писку сухий виноград, солонину
З полуобгризених схабів, бажаючи страв різнотою
Гостя обмерзіння перемогти, що зубками гордими