Так схоронившися з города в гори й власну твердиню,
Що й величать окрім них у сатирах і віршах непишних?
Ні честолгоб'я не їсть м'я гірке, ні вдушливий сироко,
Ані осіння негода, гіркий Лібітіни здобуток.
Батьку поранньої хвилі, чи Янусом звать тебе радше,
Ти, з котрим люди свій труд і орудки життя починають —
Божа вже воля така — початком будь і мойого співу!
В Римі ти тягнеш мене, щоб за свідка ставав я. «Ану же,
Квапся, щоб хто вперед тебе не ставився до обов'язку».
Чи Аквілон вулицями мете, чи зима затемнила
Світ сніговими заметами ввесь, а мені треба рушать!
Потім виразно й докладно зізнавши таке, що й самому
Може пошкодить, тиснись крізь юрбу й настолочуй повільних.
«Що ти, вдурів? Що летиш так?!» — відгукне поганець
Та закляне, на чім світ. Але я б повалив всі завади,
Як погадаю, що час мені бігти до Мецената;
Се моя радість, се меду солодше, щоб правду сказати.
Та як до Есквілій сумних дійду, вже чужих мені сто справ
У голові й мимо вуха гуде.— «Перед другою Росцій
Дуже просив, щоб ти завтра в Путеаль став на свідка!
Там писарі тебе, Квінте, просять, щоб днесь повернути
Тямив к ним в дуже важному, новому, спільному ділі».
«Вчини, щоб печать приложив Меценат на тую грамоту»;
Скажеш: «Стрібую» — то він наляга: «Як лиш схочеш, то зможеш».
Ось вже минуло сім літ, незабаром і восьмий скінчиться,
Як Меценат мене став уважати в числі своїх близьких —
Правда, остільки хіба, що бере мене у повіз при собі,
Як виїжджа куди-небудь, говорить сердечно дрібниці,
Ось як: «Котра там година? — Ану, чи тракієць Галліна
Зможе сірійця? — Вже ранній мороз щипа, хто зле вбраний».
І таке інше, що вухом одним увійде, другим вийде.
Ввесь отой час нема днини й години, щоб зависть все більша
Не пригнітала мене. Чи на ігрища глядів зі мною.
Чи забавлявся на полі, всі ахають: «Оце щасливий!»
Як від мовниці страшна яка вість розійдесь по завулках,
Хто лиш зустріне мене, то розпитує: «Друже, ти, певно,
