Там, далеко в злотих Сардах
Моя любая Афріда
Пробував з своїм мужем.
І гуляє, знать, думками
В ті часи і в ті години,
Коли вкупочці жили ми,
І вона мене, Сапфону
Уважала за богиню,
А я наді все раділа
Її співам. А тепер
Посеред невіст лідійських
Вирізняється Афрід,
Як рожевопальцевий місяць,
Що після заходу сонця
Своїм світлом тьмить всі зорі.
І ширяє його світло
Над оцим солоним морем,
Над розлогими полями,
Що покриті всі квітками,
Де роса перлить чудова,
Де вповні розцвіли рожі
І ті ніжнії барвінки
І пахуча конюшина.
І коли у ніч такую
Проходжується Сапфона
Сам-саміська й перед очі
Буйної її уяви
Стає постать укохана
Лагідненької Афріди,
Її серце огортає
Непомірна скрута-туга
А тепер я мов прибита,
Безучасна, отупіла
Від жури, що завдала
Учениця неслухняна.
Бог якийсь мене підвіяв
Мабуть Гермес, що таємно
