Чує се Манолє й тихо плаче,
Але рук не поклада від діла,
Своє горе в серці замикає,
І мурує, стіну завертає.
Щезла вже в стіні його дружина.
Він остатній камінь закладає,
А з нутра доходить тихий голос:
«О прощай! Жона тебе прощає!»
Довершили мулярі будову,
Довершили гарную на чудо.
Князь приїхав і народ зібрався,
На нову будову дивувався.
«Довершили ви преславне діло! —
Мовив князь майстрам.— За се вам буде
Честь від мене й гойная заплата,
А тобі, Манолє, майстре славний,
За се діло віковічна слава».
Узяли майстри свою заплату
І пішли, лиш сам Манолє в горю
На вежі монастиря лишився.
Що йому заплата й вічна слава,
Коли стратив він свою дружину ?
А як темна ніч по дню настала,
Із вежі він кинувся вдолину.
Знайшли трупа його під стіною,
Де він впав на землю головою,
З-під стіни там виплила криниця,
В ній від сліз соленая водиця.
Коли босурмани забрали Аккону,
А може, рік-другий, не більше, по тому,
В Нормандії сталась притичина тая,
Котру розповім вам, як сам пам'ятаю.
