Стоячи над ним без двигу,
Смерть йому так відрекла:
«Вчора в небі я була,
І мені призначень книга
Відокрилася ціла».
І в тій хвилі чорна й зимна,
Недотика, та нестримна
На його вона зійшла,
Потім інших обгорнула,
Мов незрима синя мгла.
Скандер-бег немов без тями,
В поли вдарився руками,
І тоді важке зітхання
З груді вирвалось йому.
«Горе! Так життя кінчити,
Передчасно відходити
В безпросвітню вічну тьму!»
І почав він розважати,
Що по нім могло настати,
І йому ввижався син
Без вітця, без краю й власті
Що так марно міг пропасти,
Як вже досі не один.
І він скликав воїв своїх
І сказав до них, — се знай:
«Мої вої, вірні вої,
Турок забере наш край
І поробить вас рабами, —
Так в неволі і вмирай!
«Дукаджіне, друже милий,
Приведи мені синів,
Мої гарні, любі цвіти,
Щоб свої їм заповіти,
Поки зійду до могили,
Уостаннє я повів.
