Й дізнався від нього про долю
Заклятої тої дівчини.
«Е, сину Петрусю, даремно
Ти будеш ті дуби псувати;
Без власного твойого м'яса
Орлиці тобі не спіймати».
І вирубав з рамені свого
Петро як стій м'яса частину,
Поклав у гніздо для орлиці,
А сам зліз із дуба вдолину.
Тут застрекотала орлиця,
Поспішно в гніздо своє сіла, —
Тягла її сила любові,
Те м'ясо коханого з'їла.
І як лиш те м'ясо пожерла,
Прожогом злетіла вдолину,
Орлицине тіло геть звергла,
Змінилася враз у дівчину.
«Як ланею я була в лісі,
Гуляла, ганяла плаями;
З сімох братів моїх не взнав мене жоден,
Травили мене вони псами.
«Як ланею я була в лісі,
Під дубовим спала корінням;
З сімох братів моїх не взнав мене жоден,
Метали на мене камінням.
«А як я орлицею стала,
Літала я скрізь понад скали;
З сімох братів моїх не взнав мене жоден,
Лиш з луків до мене стріляли.
«Спасибі тобі, мій Петруню,
Що зняв з мене відміну ту люту!
