Забряжчали мечі й щити,
Гомонить широкий лан,
І спливає кров червона
Із життям із многих ран.
Перший впав король, діставши
Два смертельнії удари;
Бачить кров його Гульбруна,
Не пустила з уст ні пари.
Потім бачить, як швагрів
Меч Рібальда впень стинає,
Що мов блискавка сліпуча
Поміж ними вкруг гуляє.
І падуть один за другим
Теж її брати купками,
Червоніє лан зелений,
Кров спиваючи струйками.
Врешті лиш один ще б'ється,
Одинокий зі всіх них,
Се Гульбруни брат найменший
В кучериках золотих.
«О Рібальде, милосердя!
Не пролий ту юну кров!»
Тут Рібальд сказав до неї:
«Я пропав! Мій скін прийшов!»
І як лиш сказав те слово,
Брат у грудь його шпигнув,
А він хлопцю в тій же хвилі
Голову з плечей зіпхнув.
Потім, о траву обтерши
Меч кривавий, він сказав:
«Заслужила ти, щоб також
Голову й тобі я стяв.
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/128
Ця сторінка вичитана