Дванадцять рицарів несли домовину,
В якій клали Сігну в свячену могилу;
А Гільду в пустарі край шляху зарили,
Блукає щоночі душа край могили,
Серед бурі й непогоди
Він полями бистро гнав,
На сідлі перед собою
Гарну дівчину держав.
Гордий граф його побачив,
Як гнав поуз його меж.
«Ей, Рібальде, а куди ти
Гарну здобич сю везеш?»
«Мовчи, графе! За цікавість
Тебе меч мій не вкара.
Панна ся — се Маргарета,
Моя любая сестра».
«Еге-ге, мене не з дуриш!
Се Гульбруна, знаю я,
Се вельможна королівна,
Любка, не сестра твоя».
«Взяв її я не від тебе,
А мені се до плеча;
Та ти, графе, бережися
Мого гострого меча!
«Але повсякчас готов я
Тобі вірно послужить,
Як не скажеш королеві
Те, що бачиш ти в сю мить».
І з Гульбруною пан Рібальд
Далі на коні погнав,
