Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/120

Хай мати молодшої доні пильнує,
Бо старша сеї ночі втекла».

На білого коня посадив він її,
Сів на шпаковатого сам,
А ріг свій мисливський завісив при боці.
«Ніщо не загрожує нам».

Так їде лорд Віллям та все позад себе
Знай зиркає оком одним.
Е, їде лорд Дуглас з сімома синами,
Женуть у погоні за ним.

«Злізай, Маргарето кохана! — він мовить, —
Візьми в руку мойого коня
Щоб я твому татові й всім братам твоїм
Доказав, що я всім їм рівня».

Держала коня вона в білій руці,
Не скрикнула, не заквилила,
Коли всі брати в бою тім полягли
І вітця тяжка рана звалила.

«Здержи свою руку, мій Вілляме любий!
Які ж твої вдари страшні!
Коханців багато знайти ще я можу,
Та батька другого не буде мені».

Вона взяла хустку біленьку, тоненьку,
З голландського знай полотна,
Зав'язала батькову рану червону,
Червонішу гаразд від вина.

«Вибирай, Маргарето, — озвався лорд Віллям, —
Тут зістанеш, чи їдеш зо мною?»
«Та поїду, мій лорде! — вона відказала, —
Бо зробив ти мене сиротою».

Підсадив він на білую клячу її,
Сів же на шпаковатого сам,