Ерл Річард поїхав на лови у ліс,
І їхав так скоро, як кінь лише ніс,
На шиї у нього ловецька труба
І меч коло боку й у серці журба.
А як до брам леді моєї прибув,
За перстень від дзвоника міцно торгнув
Ніхто не явився, лиш леді сама
Браму відчиняє і його прийма.
«Вітай, ерле Річарде, — мовить вона, —
Нічліг тобі в мене готовий;
Нагріта тепленько вже піч кам'яна,
Палає світильник восковий!»
«Не злізу з коня, не ночую я в вас,
Не ввійду до твоєї кімнати;
Одна леді, гарніша від тебе сім раз,
Має нині мене дожидати».
Він зігнувся зі свого сніжного коня,
Аби твар цілувати рум'яну;
А вона гострий ніж мала в своїй руці
Й задала йому в серденько рану.
«Лежи тут, ерле Річарде, — мовить вона, —
Лежи тут аж до білого рана!
Хай та леді, від мене гарніша сім раз,
Дожидає тебе, свого пана!»
Покликала своїх дівчат по одній,
А потім по дві стала звати:
«У мене тут труп у прихожій моїй, —
Десь треба його нам сховати».
Одна взяла трупа за руки обі,
А друга за ноги, а третя за чуб,
