Щонайдорожчої тобі я дам
І твоїм мужам».
«Лиш дванадцять нас
Поїде, — мовив Зігфрід і низенько
Матусі поклонився. — Ах, як швидко
Я рад би ту Крімгільду раз побачить!»
І ось засіли за шитво дівчата,
Трудились день і ніч, аби чим швидше
Для Зігфріда й товаришів його
Нові одежі зладити празничні,
А батько панцирі велів кувати
Блискучі, шоломи й щити широкі.
Ось час настав їм їхать до бургундів.
Спаковано на коней зброю, шати, —
А коні то були чудові, всі
У золотих оздобах. Сумовито
Прощали Зігфріда отець і мати,
Та він почав їх потішать сердечно:
«Не плачте, рідні, не турбуйтесь мною!
Про мене можете спокійні бути!»
Засумувались і борці, що з ним
В дорогу їхали; дівчат чимало
Заплакало; мабуть, наперед серце
Їх віщувало, що мужів багато
Погине на чужині! Ой, недаром
Лилися сльози з молодих очей!
