Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/99

Га р н и ш. Ми дали їй хату, Дали їй постіль, подали вечерю… Дітей погодувала, а сама Ні в рот нічого. Спать дітей поклала, Сама ж по хаті біга, мов безумна, І наче по покійнику голосить. Князь. Не розумію, що все це значить. Боюсь, що бідна з горя одуріла. Гарниш. Мені здається, княже, що не так. Вона при розумі, та щось страшне У неї на сумлінню. Князь. Муж її Колись був моїм близьким боярином, Слугою найвірнішим уважався. Вона ж при нас ховалась, виростала. Не диво, що тепер, коли нещастя її зіпхнуло так глибоко, їй У голові мішаєсь. Ну, та я Не дам їй пропадати. Гріх мій був, Що досі якось я забув про неї. Гарниш. Вона не нарікає, княже мій, Не скаржиться на власне горе. Раз, Один лиш раз сказала: „Прийде час, Побачить князь, хто вірний був йому.“ Князь. Жаль, жаль говорить це її устами. Овлур був вірний, не перечу того. Та що ж робить! В якійсь безумній сварці Вбив воєводу. Не моя вже сила Була його від суду вберегти. Г а5р н и ш. Про що ж він з воєводою сварився? Князь. Цього ми так і не дізнались в суді. Овлур мовчав, немов заклятий, ну, А воєвода той, мовчав, як труп, А більше свідків не було при тому. Та годі вже, я спать хочу, Гарнишу, Втомився, бігаючи за ведмедем. У8