Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/96

Лиця невидно… Сірі дахи1, чорний На голові платок, лиш чорні очі, Мов вуглі два там жевріють в затінку. 1 голос… голос той шпигнув мене Відразу в серце, щось таке у ньому Збудив… О, Боже! Із-за неї в тямці Зринає образ дорогий, коханий Моєї жінки. Адже це вона Предславу цю любила як дитину, Ховала і пестила і навчала І за Овлура заміж віддала! Я ж сам її малою ще не раз І на руках гойдав і спати клав, Як власною дитиною втішався, Бо власних Бог не дав мені дітей! А нині що вона? Жебрачка! Жінка Ізгоя! Хапається руками за голову. Скільки це одніське слово Нещастя, горя, муки в собі має! А я й не думав досі так про це! Забув про неї, засудивши мужа! Сидить у задумі Я В А IV Князь і Гостомнсл Гостомисл. Даруй, мій княже! Вже зовсім зібравшись, Щоб їхати додому, я почув, Що ти вернув із ловів і приходжу Тобі добраніч дати. Князь встає, радісно підходить до нього й подає йому руку, котру Гостомисл цілує. Друже мій! 1 Лахи — порвана стара одежа. 95