йому, що ти в хаті господар. Закажи йому бувати у себе.
Микола. Ой, просив я його, та де тобі, ще й сміється.
Бабич. Просив! Бійся Бога, куме, хто ж такої речі просить? Та то певно, що він просьби не послухає. А ти гостро до нього!
Микола. Ой, кумочку, боюсь я його! Страшний він такий, як кат.
Бабич. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобі боятися? Адже він тобі нічого не може зробити!
Микола випростовується. Та то правда! Чого мені його боятися?
Бабич. Ти йому погрози, що підеш до суду на скаргу, що він тобі жити з жінкою не дає.
Микола. Та то правда! Адже й над ним є старший! На скаргу!
Бабич. Що в цілім селі соблазнь робить, сором на цілу громаду.
Микола. Га, таж за це тяжка кара!
Бабич. А ти думав як? Зараз його відси перенесуть! А ти вже собі потім з жінкою даси якось раду. Коби лиш його відси мара взяла.
Микола. О, певно, що з нею я собі пораджу. Адже ж ви, сусідоньки, знаєте, яка вона була добра, щира та вірна, заким його зла доля на мій дім навернула! До рани можна було її приложити, не то що! Плаче.
Настя. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Двері йому перед носом замкни. Ціпом по голові заїдь! Так би я на твоїм місці зробила!
Микола. Так, так, так! Ціпом по голові! Мундур на шкамаття! Нехай мене скаржить! Я вже буду знати, як боронитися!
