Бабич. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собі до голови взяв таку дурницю, та із-за такої негідниці добро своє криваве марнуєш?
Микола. А на що ж воно мені? Хіба мені життя буде? Не буде, куме! Все пропало! Вже мені господарем не бути, так нехай же йде все! І поле продам і хату продам, нехай іде.
Бабич. Говори, говори. Продам, кажеш. А потім що буде?
Микола. Коли потім? Як потім? У мене, куме, вже тепер потім. Вже тепер по всьому. Дальше вже нічого не буде. Нічогісінько. Так цур йому всьому! Виходить з пляшкою.
Перша жінка. Зовсім знівечили чоловіка! Зовсім з пантелику збили!
Друга жінка. Не багато того розуму в бідолахи було, та й той виплив.
Настя. Я би не знати що дала, що вона його якимось зіллям упоїла.
Бабич. А найгірше шкода господарства. Гарував чоловік, весь вік робив, аж йому очі з голови лізли, мучився, терпів — ой, Господи, кільки натерпівся! Нарешті дохрапався кусника хліба, жити б та Бога хвалити та діточок надіятися, а тут на тобі! Мов пожар наскакує, мов грім з ясного неба.
Перша жінка. Говоріть, куме, говоріть! Кажете: дітей надіятись. Тото й уся біда в тім, що в них дітей нема. Якби в неї були діти, то вона б на таке не пустилася. Скажу я слово й за неї.
Перший селянин. А я тому не вірю. Вже як котра жінка така вдасться, то ти її й ланцом до дому не прикуєш. І дітей покине.
Перша жінка. Не слухай того, куме, бігме не слухай! Діти — велика річ. Діти по-
72