пани і сказали мені: „Миколо, ти вільний, бачимо твою невинність“ — Господи, то мені трохи серце не трісло з великої утіхи. Я крил у Бога просив, щоб додому якнайскоріше залетіти, а тут застав таке… таке, що й язик не повертається сказати! Таке, що неволя в криміналі проти того видається мені раєм! Ридає. І за яку це провину мене Господь так тяжко карає? Чим я його образив, чим прогнівав?
Анна. Цить, Миколо, не плач! І на мене вини не звертай. Ти ж знаєш добре, що й моєї вини тут мало. Силою віддали мене за тебе. Доки сила моя була, я була тобі вірною, хоч іншого любила. Але тепер не стало моєї сили.
Микола. Так що ж нам робити? Як жити?
Анна. Роби, що знаєш, що тобі сумління каже. Вбий мене, чи прожени мене, чи лиши мене при собі, — мені все одно.
Микола. Слухай, Анно! Я тебе розумію. Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпіла. Тільки одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене — нехай уже я так і буду нічим для тебе, — але на людей. Щоб люди з нас не сміялися!
Анна. Хіба ж я їм забороню сміятися? Нехай сміються, коли їм смішно!
Микола. А все ж таки… Не показуйся прилюдно… з ним. Не топчи в болото моєї бідної голови. А ні, то вбий мене, щоб я не дивився на те!
Анна. Це не від мене залежить, Миколо! Я тепер одного пана знаю — його, так як досі знала тебе. Що він мені скаже, те й зроблю а більше ні на що не оглядаюся. Ганьба, то
62
