Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/62

Цю сторінку схвалено

Микола. Я? Ну, ні… Хіба так… так… слів… Але ні! Що мені з ним бесідувати? От, бачиш, свірка в ціпі урвалася, то я прийшов зв'язати. Не маєш де мотузка?

Анна. Не маю. От на тобі прядива, та виплети собі.

Микола. Та хіба вже так зробити. Бере прядиво, вбиває в стіл шило, робить з прядива космики, наслинює їх і починає плести. Анна мотає далі, шепотом числячи нитки. Микола по хвилі. Анно!

Анна. Чого тобі?

Микола. Так цей шандар, цей Михайло Гурман…

Анна. Ну, чого тобі від нього треба?

Микола. Я знаю, ти ще дівкою любила його… і тепер любиш.

Анна перестає мотати і глядить на нього. Ну, і що ж з того?

Микола понуривши голову. Та нічого. Хіба я тобі щонебудь кажу! Хвилю мовчить, а відтак починає плакати і клонить голову до стола.

Анна. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?

Микола. Бо… бо… моє рветься. Встає й наближається швидко до неї. Анно! Невже ж ти мене так… так ані крихітки не любиш?

Анна. Ні.

Микола. І ніколи не любила?

Анна. Ні.

Микола. І не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зі мною по-давньому?

Анна. Ні. Звішує голову. Пропало вже.

Микола відвертається. Га, видко Божа воля така. Господи, пощо ти вивів мене з криміналу? Чому не дав мені там зігнити? Я думав, що нема гіршої муки над неволю. А як прийшли

61