Приближається до нього, боязно. Михайле, можна тебе обняти?
Жандарм обіймає її.
Анна. І поцілувати? Цілуються. Знаєш, давніше я, здається, була б умерла зі стиду, як би була подумала навіть, що яко шлюбна жінка можу так цілувати другого. А тепер! Цілує його без пам'яти. Любий мій! Тепер у мене ані крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема!
Микола відчиняє двері, але побачивши, що Михайло з Анною цілуються, цофається назад і запирає двері.
Жандарм шепотом. Він був.
Анна. Нехай собі! Не боюсь я його.
Жандарм. Ну, я також не страшків син. Але тепер я не хочу з ним балакати. Я так тільки на хвильку забіг. Мушу ще піти до війта віддати йому листа, а відтак прийду до вас на кілька годин. Прощавай! Забирає карабін і відходить.
Анна. А приходи! Ждатиму з підвечірком! Береться знов мотати. Так, він бачив нас. Ну, і що ж з того? Коли досі очі не повилазили, то мусів бачити. Не тепер, то в четвер був би побачив. Я ховатися від нього не думаю. Нехай робить зі мною, що хоче! Рахує потиху нитки, зав'язує пасмо.
Микола входить з ціпом у руці. Ти сама, Анно?
Анна. Сама.
Микола. А той… шандар… пішов уже?
Анна. Пішов до війта, але за годинку, казав, що прийде. Або що, ти хотів з ним що побесідувати?
60
