Микола всміхається сумовито. А, що бачу, і моя жінка тут. Ото добре. І ви тут, пане шандаре? Та, бачу, я вам забаву перервав!
Жандарм. Ну, як ся маєш, Миколо? Що з тобою чувати? Пустили тебе?
Микола. Та, Богу дякувати, пустили.
Жандарм. Дуже мене те тішить. Підходить і подає йому руку. А знаєш, кому за це маєш подякувати?
Микола. Та відки мені знати? Хіба мені там скажуть? Прийшли, відчинили казню, казали забираться та й по всьому.
Жандарм. Мені маєш подякувати.
Микола. Тобі? А то як?
Жандарм. Бо я таки віднайшов правдивого вбивцю. Та й то не одного, а цілу кумпанію. Не нині то завтра їх арештую. Коштувало це мене труду, то певно. Був чоловік і в такім, що мало сам головою не наложив, ну але знаєш, як я тебе арештував, то так мене щось коло серця почало нудити. Все мені здавалося, що ти невинен і будеш думати, що я тебе доброхіть у біду ввалив. І я не міг спочити, поки не натрапив на слід убивників.
Микола кланяється йому. Хай тобі Бог заплатить за все добре, а за зло… Глядить з докором на Анну. Злого хай вам Бог не пам'ятає!
Жандарм сміється. Ну, злого! Так багато злого я нікому не зробив. Мені може дехто більше зробив злого, а я нікому не випоминаю.
Микола поспішно. Я також ні, також ні! Хорони Господи! Що там випоминати!
Жандарм. А я от нині твою господиню ледве витягнув силоміць із дому, аби трохи провітрилася та між людей показалася.
56
