Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/400

Рябина плаче. Дитино моя! Квіточко моя! Цить і не плач! Орися став перед ним. Чи я вам не говорила: ей, таточку! Стережіться цього писаря і цього орендаря! Вони вас одурять, ошукають, у біду вженуть! Ви неписьменні, легковірні, а це старі кримінальники! А тепер бачите! Рябина. Донечко моя! Що ж мені робити? Аджеж прикрутили мене! Зовсім пропасти прийдеться. На тобі одинока моя надія. Ор ися. Так? То й ви хочете мене втопити, щоб по моїй бідній голові самому на сухе видряпатися? То я маю весь вік покутувати за те, що ви за свого війтівства нагрішили? Рябина строго. Орисю! Чи ти батькові це говориш? Орися. А хіба ж батькові не можна правди сказати? Писар. Ей, Орисю! І чи не гріх вам таке виговорювати на батька й на мене? На мене, що вас так люблю! Що за вас готов… Орися відтручує його. Ех, якби ви за мене готові були забратися до старого чорта в зуби, оце було б найліпше! Писар на боці. Ото гадюка! Але чекай ти! Я ще тобі заграю! Рябина гнівно. Оришко! Не доводи мене до гніву 1 Кажу тобі, що я так хочу, щоб ти за писаря йшла \ так мусить бути! Орися. Таточку, але ж я його не люблю й не хочу за нього йти. Рябина. Любиш, чи не любиш, а мусиш. Це одинокий рятунок. Інакше мене до криміналу цосадять, а тебе з торбами пустять. О рися. То піду в найми, буду робити на себе, а доброхітно топитися не хочу. 397