Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/391

Р а x M і Л Ь глипнув і вдає рівнодушного. Ні! Олекса. То я тобі скажу, що е ньому є. Читає. Дня 13 січня 1892 року ми, Рахміль Цінґер і Панталимон Кочуркевич заключили умову що до довозу кльоців. Рахміль кидається на Олексу. Цурес на ТВОЮ голову! Дай сюди це письмо! Олекса відтручує його. Го, го, пане Рахмілю! Не жартуй! Ти задармо нічого не даєш. Те й у нас досі було, а тепер ні. Рахміль знов удає рівнодушного- Овва! Хіба мені так дуже на тім письмі залежить? То документ без підпису, без легалізації, так собі, писарева мазанина. Олекса складає папір і ховає за пазуху рівнодушно. І я так думаю. Ще нині подру цю мазанину, щоб люльку нею закурити. Тим більше, що в ній нема ані слова правди. Правда, Рахмілю? Рахміль. Розуміється. Олекса. Ані ви з писарем ні про що не умовлялися, ані ти від в:йта кавції з податкових грошей не брав, ані ти тайком людей не бунтував, щоб по кльоци не їхали, ані ти не мав думки довести до того, щоб кавція пропала, ані тобі не снилося нею з писарем ділитися. .. Правда, Рахмілю? РахмІЛЬ скидає капелюх і рв^ на собі волосся. Ґвалту! Ріжуть мене! Ґвалту, я страчений! Нема мене! Ай вай мір! Олекса. А тобі що, Рахмілю? Вкусило що? Рахміль кидається йому до ніг. ОлЄКСОЧКОІ Золотий мій! Змилуйся наді мною! Не губи мене! Змилуйся над моєю жінкою і дрібними дітьми! Не губи нас! Віддай мені той папір. Олекса. А як гадаєш, Рахмілю, чим він пахне? 388