Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/389

а тепер хочемо бути людьми. Отим то вона нам така дорога. Рахміль. Тьфу, тьфу, тьфу! На пса вроки! Ну, що ж, то держіть її собі, коли така дорога. Я такий дорогий товар не купую. Навіть за- дармо не беру. Гриб. А ми не продаємо. Р а X М І Л Ь бере Півторака за рам'я й відводить його на бік на право, на сам перед сцени, — прочі люди знов ніби читають потихо. Слухайте, Півтораче! Я до вас маю невеличкий інтерес. Ходіть но сюди! Тихіше. Слухайте, Роман, ви вчора вечір пожартували. Півторак. Пожартував. Р а х м і л ь живо. Як? З ким? Півторак. Та з вашою Сурою. Рахміль. Тьфу на вашу погану голову! Хіба я про те питаю? Я про писаря. Знаєте, він бідний дуже затурбувався. Півтора к. А то чого? Рахміль. Аджеж ви напивалися з ним учора? П і в т о р а к. Ну, так, трохи ми теє. Р а х м і л ь. І витягнули йому з кишені папери? Півторак. Хто? Ми? То не наша натура по чужих кишенях заглядати. Рахміль. Ну, ну! Я то так не думав. Бачите, він був п'яний, трохи шеметався, то там йому деякі папери з кишені випали. Правда? Півторак. Та там щось випало, але він те забрав у жменю та попалив над свічкою. Дуже був розвеселився. Я тільки одну якусь цидулу підняв та сховав. Рахміль. То не може бути! Кажете, попалив? Півторак. Та ось вам кум Гриб і Грінчук посвідчать, коли мені не вірите. 386