Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/374

Рябина. Агій! Чи подуріли?Що це їм сталося? Бере капелюх і палицю. Р ах міль входить. Пане начальнику! Кажуть, що старий Казибрід одурів і щось таке зробив, що вся громада бунтується. Рябина. Свят, свят, свят! Це що за новина? Рахміль. Ідіть, успокійте їх, щоб біди якої не було! Рябина. А де присяжний? Рахміль. Та є тут у корчмі. Рябина В дверях кричить. Гей, присяжний! А ХОДИ НО ЗО мною! Виходять. Я В А VI Писар і Рахміль Писар. Ти ще справді не знаєш докладно, що це за історія? Рахміль. Не знаю. Але те одне видно, що проти війта. Писар. Ось добре. Так і треба. Рахміль. Ну, як же ж твій ґешефт? Писар. Який? Рахміль. А з війтовою дочкою? Писар люто. Тьфу! Дметься хлопиця, як шкурлат на вогні. Закинув я йому сьогодня про неї, а він аж на лиці змінився. „Пройдисвіт ти“—каже.—„Із думки собі її викинь!“ Тьфу! Наливав і п'з. Рахміль. Овва, який великий пан! Писар. Але не я буду, коли його не скручу. Ще по руках мене цілувати буде, щоб я взяв оту його цяцю! Го, го, пане Рябино, ще ти не знаєш Панталимона Качуркевича! Рахміль. Ну, а дочка як до тебе? 371