Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/370

Ніде, як тільки в Натапичах. А пани, вірте мені, пане начальнику, вміють цінити такі заслуги і вже так зроблять, що хоч би прем що до чого прийшло, то шасть-прасть, — і ніщо ні до чого не прийде. Розумієте? Рябина. Ей, писарю, писарю! Тягнеш ти мене на ту високу кладку! Але бігме-боже, як мені голова закрутиться, то оба гримнемо! Писар плеще його по плечі. Не бійтеся! Коли я не боюся! Рябина. Та тобі нічого так дуже й боятися. Що ж ти так дуже можеш стратити? Сокири з-за лави тобі не візьмуть, бо ані сокири ані лави не маєш. А до криміналу засадять — ну то й це тобі не новина. Писар. Пане начальнику! Не говоріть мені того! Ви не знаєте, як тяжко раните моє серце! Рябина. Що, що? Твоє серце? Писар наливає й п‘є. А ви гадали, що в мене Й ЗОВСІМ серця нема? Меланхолійно. Ох, НЄ знаєте ви ще мене, пане начальнику! А я власне хотів з вами як з батьком рідним… Але випийте! Наливає. Рябина п‘е. Про що це ти, пане писарю, закидаєш? Я якось тебе не розумію. Писар. А я гадав, що в вас є очі. Рябина. Очі? Хіба ж їх у мене нема? Писар. Якби були, то ви б бачили. Рябина. Дещо я й бачу, та може не те, чого тобі хочеться. Писар. То ви бачили, що я коло вас як коло рідного батька припадаю, а вашу донечку… Рябина перебиває. Годі, годі! Не договорюй! Знаєш, пане писарю, я дещо трохи й підмітив і хотів тобі сам про це розумне слово сказати. Писар. Ну? 367