Анна. А хіба ж ти не знав, що він у наших сторонах?
Микола. Я? Та відки я мав знати? Я був певнісінький, що він давно вже зогнив у Боснії. Аджеж твій брат присягався передо мною, що його нема на світі, навіть карту з війська показував. Тільки то біда, що я неписьменний, то й не міг прочитати.
Анна. Значить, тебе так само одурили, як і мене.
Микола. Не знаю, пощо їм так конечно забаглося випхати тебе на десяте село.
Анна. А я знаю. Не хотіли мені нічого дати з вітцівщини. Ну, а якби я була пішла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який він був чоловік. Боялися його, то й постаралися разом із війтом, щоб його, одинака в матері, випхано на війну, а потім скористали з часу, щоби мене також випхати в інший бік. Ось і вся мудрість.
Микола. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловік з багачами кумпанії не водив, то й на багацьких штуках не розуміється. Анна проходить коло нього, він ловить її, прихилює й цілує в чоло. Бідна ти, моя небого! А ти дуже любила цього Михайла?
Анна спалахнувши. Ну, що вже про це говорити? Любила, чи не любила, тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обід уже готов. Поки ти там упораєшся, то вже вистигне як слід.
Микола. Твоя правда, Анно! Встає й бере ужівки. Не час бідному згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду готов!
32
