Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/299

до сліз тебе доведе. Але не дай тобі Боже повірити йому за макове зерно! Гнат. Чуєш, Зосю, чуєш? К с е н я до Зосі. Я чула, що він тебе сватає. Правда це? З о с я. Та правда. Власне був тут і говорив з моїми старими. К с е н я. Знаю, знаю. Я ж уже від кількох днів слідком за ним ходжу. Хотіла б ще раз розмовитися з ним. Хотіла би розповісти йому все, все, що я витерпіла через нього. Боже! Як я могла витерпіти! Кайдани, тюрма, потім слабість, потім шпиталь, страшний шпиталь… казали, що я з розуму зійшла. Десять літ мене там мордували, та потім якось випустили. Увійшла я туди молодою дівчиною, здоровою, сильною, такою, як і ти, а вийшла зів‘ялою, згорбленою бабою. Куди було йти? Потай забігла сюди — тата ані мами вже не було, померли. Пішла на заробітки, до Борислава. Робила, поки могла, а далі пішла по жебрах. От так і сюди зайшла. Мушу з ним розмовитися. Чую, як у моїй душі відновлюється стара рана. Щось там шарпає, кланцае зубами… За що ж я терпіла? Для кого мучилась? А він тепер собі нової втіхи шукає, ще й твою молодість занапастити хоче! Боже, та невже ж ти допустиш до цього? З ос я. Вспокійтеся, тітко? Що виговорите? Вас слухати страшно. Ходіть, я вам постелю, переспіться, завтра поговоримо. КСЄНЯ чим раз палкіше. Ні, НІІ Хто Знає, ЧИЄ завтра! Я чую, що на мене находить щось таке страшне, чорне, безтямне, як тоді було, коли мене з тюрми зв'язану везли до шпиталю. Господи! Підожди ще хоч деньок, щоб я з ним 298