Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/297

Гнатом, тоді приходь і забирай. Ну, що ти на це скажеш? Гнат. Та що? Здурів старий Завада та й годі. З о ся. Ба, на тім не кінець! Каже мені далі: „А за це лиш одно мені обіцяй: коли твій Гнат відречеться від тебе, покине тебе, зверне тобі дане слово, ти вийдеш за мене заміж.“ Гнат. О, старий дідько! Чи бач, яку він чортівську лапку заставив на наші душі. Ну, і що ж ти йому на це? Зося. Що ж я мала сказати? По правді я страшенно перелякалася тих слів. Адже справді виходить так, як контракт з чортом за душу. Та потім, коли мене запевнив, що не буде тебе силувати ані намовляти проти мене, я сказала йому: нехай буде й так. Але ти, Г'натику, не покинь мене! Остерігаю тебе, яка на нас лапка заставлена. Пильнуйся, соколе мій! Не вір ніяким обмовам! Коли Завада дурить мене з тим записом, то нехай дурить. Сам себе одурить, а мені до його маєтку байдуже. А коли справді хоче дати мені придане, то я думаю, що ані ти, ані твої родичі не будуть мати нічого проти того. Гнат. Боюсь, Зосенько, і Завади і його приданого. Ліпше нехай він собі голову ломить без нас! Тим часом, швидко по приході Гната, від рампи потиху війшла на сцену Ксеня, з вузликом у руці, в жебрацькій одежі. Вона через весь час цієї розмови стояла під стіною в темнім куті. Побачивши на столику сир і хліб, вона вхопила по куснику в обі руки й почала пажерливо їсти, мов людина дуже голодна, та рівночасно пильно слухала розмову молодят, що стоять близько авансцени, обернені до неї плечима. 296