Анна. Чого ти хочеш від мене? Чого прийшов у ці сторони?
Жандарм! Богом тобі кленуся, що я не хотів. Два місяці я вже тут, а знаєш сама, що я досі оминав вашу хату. Аж сьогодня — не знаю, чи Бог, чи зла доля завели мене до вас.
Анна. Годі. Чоловік іде! Стелить постіль, жандарм сідає кінець стола й ніби дрімає.
Микола кидає околіт насеред хати. Ну та й шаруга ж там, Господи! Завтра мабуть нашу хату рівно зі стріхою замете. Адже я ледве докопався з хати до стодоли. Роздягається. А ти що, Михайле, дрімаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою моргає на Анну схочеш побалакати. Адже ви колись любилися?
Жандарм. Е, чи одні то дурниці чоловікові по голові стріляли, поки молодий був. А тепер як чоловіка в війську промуштрували, та по босняцьких горах прогонили, та на шандарській службі підгартували, то куди вже йому давні любощі згадувати. Та й твоя жінка, вибачай за слово, якась мов прикисла трохи. Мабуть міцно її в руках держиш, га?
Микола. Я? Її? Господи, та вона мене… Та я би її… Але що таке говорити! Смішно мені, старому. А от що сумує та тоскуе вона коло мене, це правда.
Жандарм. Ну, це вже ваша обоїх річ. Що мені в те мішатися!
Микола. Так, брате, твоя правда. Муж і жона — одна сатана; чужому нема що туди пальці втиркати.
28