Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/287

неї. Зажмурю очі до сну, вже вона переді мною. Дивиться на мене своїми чорними, блискучими очима, здається, аж у душу заглядає. Моргає бровами, пальцем киває, кличе кудись… зриваюся зо сну, місця собі знайти не можу. А ще чоловік сам у хаті—ну, мука та й годі. Панько жартом. Чи не було там у вас чого з нею тоді? Бо щось дуже сильно вона вам пригадується. Завада. Та як тобі сказати, куме? Здається, що було дещо. А зрештою дідько її знає, чи зо мною одним. Тямиш, яка була, як той в‘юн вертка, кожному баки світила, а ніхто не міг зрозуміти, де в неї правда, а де жарт. Аж тоді, коли вже показалося по ній, тоді почала до мене лащитися, далі плакати: бери мене та й бери, це твоє! Та я не вірив, а мої старі випхнули її з хати. І знаєш, її вели заковану через село—в самі м'ясопусти було, а я до шлюбу їхав. Перестріла мене йчтак на мене поглянула, такими очима, що в мені аж серце льодом стялося. До нині того погляду не можу забути. Панько. То то й є, молодість, буйність! Гай, гай! Хто з нас не має на собі гріха! В життю як на ярмарку, не можна без того, щоб один одному на пальці не наступив. А кому наступили, того болить. Не можна без того! Завада. Все вже я передумав, куме, та про те не легше мені. Може то самота, бездітність отак під душу підступає. Так знаєш, на чім я зупинився? Панько. Скажіть, то буду знати* Завада. Хочу оженитися. Панько. Ну, що ж, Боже помагай! 286