Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/283

ще вчора от така дитина була, а нині подивись! Олена. Вісімнадцятий рік скінчить на Покрову. Завада. І радісно і прикро на душі, коли дивлюсь на неї. Адже ж і я міг мати таку доньку. Та що, не дав Господь… Мали ми з небіжкою одного хлопчика, та цей швидко вмер. Якраз був би тепер у тім віці що й ваша Зося. Олена. Га, ЩО Ж, Божа ВОЛЯ. Наливав йому. Прошу вас, кумоньку, не погордуйте ще одною! Завада п'є. Якже! Не погордую. Коли кажете, що це Зося наливала, то якось мені мов аж удвоє ліпше смакує! Аж на серці легше робиться. Яка то мусить бути радість для мами—мати таку донечку, бачити її день-у-день, як ходить, порається по хаті, чути її голос, любуватися нею, як тою квіткою запашною! Олена. Та ви би, кумоньку, й собі подбали про таке! Цього цвіту є по всьому світу. Чому б і вам не мати в своїй хаті такої радости? Ану ж, може вам ще тепер доля судилася? Таже ви ще не такі старі. Скільки вам буде? Завада. Та сорок і п‘ятьминуло в м'ясниці. Олена. Ну, то що ж? Гадаєте, що перша- ліпша шістнадцятьлітка не піде за вас? Завада. Та піти би пішла, чому ні? Тільки я боюся. Піде не за мене, а за мій маєток. Аби з-під вінця, почне мною помітати як старою мітлою. От чого боюся! Про біду не трудно, а позбутися її потім не легко. Як би то так знайти таку дівчину, щоб чоловік був певний, що буде шанувати мене й себе—Господи! Та я би її озолотив! Я би її на руках носив! 282