Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/281

піль чисте. Ах! Спочину трохи. Ніби то чоловік так тяжко не робить, а проте за цілий день набігається, намотикається, нагризеться то з тим, то з другим, то з десятим, і прийде вечір, то так би й сидів та дихав отим Божим повітрям, та запахом, та тишею. Олена сідає на другій лавочці. Правда ваша, кумочку! І я втомилася! А в будці справді трохи душно. Зосю, а йди но, сину1, та винеси дечого, щоби кума погостити. Знаєш, того вишняку, що два роки тому наливаний! Іди, йди! Та й закуски не забудь, хоч із того, що нам кум Сам дав СЬОГОДНІ. Зося відходить до будки. Завада. Та що бо ви, кумо? Заходу1 2 собі робите, дівчину трудите, а я би обійшовся. Олена. Е, ні, то вже зовсім не випадає. Не часто ви нам пороги оббиваєте, а коли вже нині така ваша ласка… Ні, мене би старий убив, якби я вас не приймила3, як Бог при- казав. Посидьте трошечки, він живо прийде, то побалакаєте. Вечір теплий, до села недалеко, а хоч би й що, то старий вас проведе. Зося тим часом виносить накритий столик, ставить на ньому хліб, миску з покраяним сиром і дві чарки, потім приносить велику пляшку з вишняком. Вона по раеться мовчки. Завада не зводить із неї очей, очевидячки любується нею. Завада. О, спасибі тобі, Зосенько! Велика рости, на весілля проси! Зося. Хіба досі не велика виросла? Завада. Досі ти росла як деревце, як 1 Коли ніжно звертаються до дівчат, то говорять „сину*. 2 Захід — турботи. 3 Не приймила — не вгостила. 280