мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю.
Жандарм. Е, що такий чоловік! Нині є, а завтра може не бути.
Анна. Як то? Що це значить? Що ти говориш?
Жандарм. Нічого. Так собі. Але якби його не було, то ти…
Анна. Мовчи! Мовчи! Не говори! І про чоловіка мого не смій думати нічого злого!
Жандарм. Ет, говори собі! Це ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя річ.
Анна бере його за рам'я. Михайле, що ти думаєш, скажи мені?
Жандарм. Дай мені спокій! Завтра побачиш.
Анна. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу це по твоїх очах! Чула це з твого голосу, коли ти розпитував його про ті шрами. О, я знаю тебе, в тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб ти змилувався над нами, не загубляв нас. Одно тільки тобі скажу, що двоє невинних людей візьмеш на душу!
Жандарм. Я маю в Бозі надію, ані одного не візьму. Але те одно тобі скажу, що твій чоловік був би дуже добре зробив, коли би був нині дома сидів і не їздив на заробок.
Анна. Звір ти, звір лютий! Нагострився пожерти нас і тепер думаєш, що найшов притоку. Але Бог тебе покарає, тяжко покарає.
Жандарм сміється. Ха-ха-ха! Ось гарно: двоє мерців зійшлося, що за життя любилися й по смерті одно за друге не забули, а зійшовшися, не мають що ліпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий ненависний тобі?
27
