Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/274

що й ви для мене не зовсім байдужні. Будьте моєю! Юлія. Що ж, пане Хоростіль! Це все дуже гарно, та здається, що ви запізно приходите. Хоростіль. Як то запізно? Ви полюбили другого? Не любите мене? Юлія. Ні, я не про те… Але бачите самі, брат тяжко недужий. Як же ж мені, що йому так багато завдячую, думати тепер про своє щастя, покидати його слабого та безпомічного? Хоростіль. Але я думаю, що власне з огляду на слабість брата, на потребу для нього вигоди, спокою й довшої відпустки ви повинні прийняти моє предложення. А впрочім Боже мій! Це ж залежати буде тільки від вашого брата, щоб він покинув у такім разі вчительство й лишився при нас, допомагав нам у спільній роботі, допомагав боротися з людською кривдою. Юлія. Брат на це не пристане. Хоростіль. Брат? Омельку, невже ти мав би стати на перепоні здійсненню моїх найсвятіших надій? Омелян подає йому руку. Братіку мій! Всім серцем бажаю тобі щастя. Нехай Юлія сама тобі скаже, чи я їй давно не говорив, щоб не загрібала зо мною свого віку молодого, щоб ішла за поривом свого серця. Адже ж я давно бачив, що ви любите одне одного. Хоростіль. Алеж вона й тепер не хоче тебе покинути, і я того не жадаю. Значить, підеш до нас жити? Покинеш учительство? Омелян. Слухай, Іване! Пощо нам забігати в будуче? Будьмо задоволені тим, що дає теперішня хвиля. Подайте собі руки! Юлія подає руку Хоростілеві, котрий гаряче цілує П. От так! Вірте 273