Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очі вниз і мовчить.
Жандарм довго дивиться на неї. Нелюди! Поганці! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм цього не простив!
Анна. Про кого це ти?
Жандарм. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчиків? Знаєш, як мене взяли до війська, то один із них у корчмі виразно сказав мені: „Ти, Михайле, йди в Божий час, але про Анну й не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати.“ Я тоді розсміявся йому в очі, але бачу, що вони таки поставили на своїм.
Анна несміло. Так ти… не гніваєшся на мене? Не проклинаєш мене?
Жандарм. Не тебе, бідна сирото? Хіба ж я не знаю, що ти тут нічого не винна, що в тебе не було власної волі, що тебе загукали, одурили, замучили? Анна плаче. Та ні, признаюся тобі, в першій хвилі дізнавшися, що ти вийшла заміж за оцього тумана[1], я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була близько. Я цілими днями бігав, мов одурілий, по полю і кляв тебе, просив на тебе у Бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха.
Анна перелякана. Михайле!
Жандарм. Не бійся, Бог не дитина, щоби слухати прокльонів одурілого чоловіка.
Анна крізь сльози. Ой, боюсь, що він таки вислухав тебе!
Жандарм радісно. Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?
Анна з переляком відпихає його від себе. Мовчи,
26
- ↑ Туман — дурень.
