Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/249

Вольф. Пане шандар! Я не можу йти! Ай вай, як болить! Адіть, аж руки попухли! Ви не маєте права так мене мучити! Жандарм. Та що вам за мука? Що трохи бранзолети тісні? Вольф. Ні, я не піду! Хоч мене вбийте, а не піду, поки хоч трохи не попустите! Жандарм. Фе, пане Вольф! Стидайтеся! Із-за такої дрібниці такий вереск підіймати! Ну, нехай уже буде по-вашому! Звільняє трохи наручники. Ну, досить? Легше вам? Підете тепер? Вольф плаксиво. Ай вай! Що маю робити, коли Бог на мене таке чудо зіслав. Ох, десь тут був мій капелюх! Крутиться по школі. Коли жандарм на хвилю відвернувся, він зриває один наручник з руки й вискакує крізь вікно. Війт. Го, го! Наш Вовк тільки хвостом махнув! Жандарм. Утік! Біжить до вікна з карабіном Ага, скочив за ріг! Гей, люди! За ним! На коні, а за ним! Не дайте йому в ліс ускочити! Люди. Е, до лісу далеко! Ми його духом ДОГОНИМОЇ Вибігають. Жандарм до Омеляна. Ну, це гарно! Знаєте, вже половина слідства так як би зроблена. Омелян. Як то? Жандарм. Це мій спосіб. Я попустив йому навмисне. Аджеж невинний чоловік не буде отак вікном скакати. А коло пана Вовка видко дуже не ладно, коли аж на таке зважився. Втекти він не втече, а оцей його скок, то вже половина признання. Омелян. А видите, пане війте, що то за чоловік той ваш порадник, той презус ради шкільної. І не встид вам, не ганьба такому чоловікові коритися. 248