лісу, а тим часом там замело так, що я трохи худоби навіки не збавив.
Жандарм кладе ложку і глядить на нього здивований. Що? Ти цієї ночі на Купіння їхав?
Микола. Таж їхав.
Жандарм. Попри Купінську корчму?
Микола. Ну, та ж не куди. Ще зупинився, хотів коні напоїти, та якась мара відро урвала. Почав було стукати до жидів, але якось ніхто не виходив, а я подумав собі: ей, уже й так додому близько! Та й не достукавшися нікого, взявся та й поїхав.
Жандарм. А давно це було?
Микола. О, певно, що вже зо три години тому. Хоч то від нас до Купінської корчми ледве півмилі, але як я почав їхати, як почав стрягнути та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймні півроку їду. А тут чоловік сам самісінький у лісі.
Жандарм. То ти сам їхав? І не тямиш, їхав ще хто за тобою?
Микола. Де там! Усі наші геть поперед мене виїхали, та й усі їхали на Радловичі, гостинцем.
Жандарм. Ну, а в корчмі світилося?
Микола. Та було світло, але вікна були заслонені та й двері замкнені, мабуть жиди вже спали, бо на мій стук ніхто не обізвався.
Жандарм воркоче. Ну, певно! Їдять; мовчанка. Анна сидить на припічку, силується їсти та не може. Ну спасибі вам, пане господарю, за вечерю! Кладе ложку і встає.
Микола. Замало. Видихай здоров! Встає також, обидва сідають на лаві.
Анна мовчки спрятує зі столу.
Жандарм придивляється Миколі збоку. Ба, що це у тебе, Миколо, таке лице обдряпане? Я
23
