Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/237

Я В А IV Ті самі, Війт і Вольф Війт. Слава Сусу Христу. А красно, красно! Зараз видно, як брат із сестрою любляться. Омелян. А вам яке діло до того? Війт. Та ніяке. Нам і овшім. Але може пан шпектір буде мати про це якесь слово сказати. Вже ми йому напишемо. Омелян. І що ви йому напишете? Не бійтеся, пан інспектор знає, що це моя сестра. Я ні перед ким з цим не криюся й нічого не маю стидатися. Але ви скажіть мені, пане війте, відки ви смієте розпускати про мене і про мою сестру якісь небилиці? Війт. Які небилиці? Омелян. Що я жид, що ми на віру живемо… Війт. Були вже такі, що нам доповіли. Омелян. Затямте ж собі, хто вам це доповів, бо я вас ще нині до суду подам. Війт. Подавайте, я не боюся. Омелян. Дуже добре. Я також не боюся. А пан суддя в Турці також знає добре і мене й мою сестру. Війт. Може там дехто й мене знає. А в тім так нагло ви того до суду не подасте. А подасте тоді, коли мені схочеться. Омелян. Пане війте, пам'ятайте, що ось тут при свідках говорите! З такими речами не жартуйте. Вольф. Я навіть не чув, що вони говорили. Торгає війта—тихо« Дайте спокій! Війт. А ми прийшли до пана навчителя з антересом. 236