Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/236

Ю Л І я бере його обома руками ва плечі і глядить йому в очі. Слухай, Омельку, що це ти говориш? Омелян. Правду говорю. Аджеж ти молода, здорова, тобі життя всміхається… Можеш вийти заміж… Юлія прудко. Мовчи, мовчи! І не говори мені про це! Омелян. Ні, Юлечко! Мушу говорити! Гріх би мені був, якби я із егоїзму для власної вигоди та став на перешкоді твоєму щастю. Адже я знаю, що Хоростіль тебе любить і що ти його любиш, і тільки за для мене не хочеш іти за нього заміж. Юлія. Омельку! Коли мене хоч крихточку любиш, не згадуй мені про це ніколи! Чуєш? А то я тебе покину. І за Хоростіля замі ж не піду. В манастир піду. Омелян. Ні, сестричко. Це ти зовсім не мудро робиш. А я тобі раджу і навіть прошу тебе: не зважай на мене! Йди за поривом свого серця! Юлія. Але моє серце власне каже мені бути при тобі. Омелян. Ні, Юлечко, не дури сама себе! Серця не одуриш. Воно тягне тебе туди, де йому мило, а тут тебе держить тільки пересадне почуття обов'язку. І коли не послухаєш голосу серця — вір мені, сестричко, що й мені не поможеш і своє життя занапастиш. Юлія. А я тобі кажу крайнє слово: не смій мені про це говорити, бо я й слухати тебе не хочу, і за Хоростіля ані за нікого іншого не піду, і тебе не покину, і тут буду, й не дам тебе кривдити, і мусить по-моєму бути, та й годі! Цілує його. 235