Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/235

Омелян. Добре, добре! Юлія хапає його за плечі й зупиняє, говорить гнівно, а кінчить плачем. Дерево ТИ, а не ЧОЛОВІКІ Добре, добре! А я певна, що ти про щось інше думаєш! Навіть не слухаєш, що я говорю! Омелян. Правда твоя! Я думав власне про тебе. Юлія плачучи. Як би ти про мене думав, ТО Інакше дбав би Про МОЮ честь, хлипає, про мою добру славу! Омелян. Слухай, Юлечко! Я чим раз сильніше переконуюся, що тобі тут годі жити. Ю л і я., Я ж це від першої хвилі казала. Омелян. Що ти не привикла ані до тих сторін, ані до тих людей. Юлія. І ніколи не привикну. І не дай Господи привикати! Омелян. Що побут твій тут буде тільки мукою для тебе… Юлія. І пекла не треба! Омелян. І для мене. Юлія. І для тебе? Так? Значить, тобі обридла моя присутність? Омелян. От жіноча логіка! Ні, сестричко, зовсім цього не хотів сказати. Аджеж сама знаєш, що я без те^е не дав би собі ради. Але тут я за тебе мушу більше турбуватися, більше гризтися, ніж за себе. Без тебе я був би свобідніший з цими людьми. Юлія. О, певно! Дав би собі кілля на голові тесати! Омелян. Не знаю вже, що я би зробив, але те знаю, що твій побут ось тут тяжить як камінь на моїм сумлінні. І за яку кару тобі тут мучитися? Свій вік молодий закопувати в цих горах? 234