Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/233

Пасічна втираючи очі. Таже так, паночку. В гіркий череп дурна я плакала. Омелян. Та чого? Юлія. Війт і орендар наговорили їй, що ти жид і що ми обоє на віру живемо. Ну, чи чував хто таке? Омелян. Та війт мені вже вчора говорив, що я жид. От темнота! Юлія. Ні, Омельку! То не темнота, то підлота! Ти того не повинен дарувати. А головно, тут орендарська справка. Пасічна. Ой певно, панечко, що орендарська. Він у нас цілим селом трясе. Адже мого небіжчика хто вігнав до гробу, як не він? Адже ґазда був на все село, мав свого досить, ще й другому міг дати, не то щоби позичати мусів. Ні, підліз вражий син, візьміть та й візьміть гроші в позику, п'ятсот срібла, чи щоі Купуйте воли, випасайте — і ваш зиск буде і мій. Не хотів небіжчик, не хотів, далі підкусила сатана. Купив щось п'ять пар бичків, погнав у полонину на пашу. Не минуло й місяця, прибігає пастух з полонини: ого, нема наших бичків 1 Якісь венгерці всі п'ять пар украли. Ой, бідонько ж наша! Зібрався мій ґазда, пішов на Венгри, ходив щось два тижні, ще своїх три п'ятки стратив, та й вернув з порожніми руками. Прийшла осінь, орендар натискає: верніть мені гроші! Мусіли ми пів ґрунту продати на ті гроші. Як мій старий йому з кривавими сльозами ті гроші віддав, як вернув додому, як став гризтися та банувати, та головою о стіну бити, то ще таки в осені розболівся, а по Різдві й Богу душу віддав. А в селі люди й досі голосно говорять, що ці венгерські злодії з Вовком у спілці. 232