Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/232

холеру або яку іншу хоробу до села принесли. А ви, бідні, аж розплакалися! Пасічна. Ну, та якже не плакати? Вигнали мене ніби на шельварок, а потім кажуть: „Ну, Марино, досі ти була порядна ґаздиня, а віднині будеш у нас за жидівську помивачку. Маємо в школі нового навчителя—жида бородатого, що живе на віру з якоюсь панею, а тебе громада визначила, щоб ти їм услуговувала.“ Як я це вчула, то мало не зомліла, а далі як не кинуся війтові в ноги, як не зачну голосити, та плакати, та благати, щоб не робив з мене публіки… Та де там, навіть слухати не хотіві. Мусиш іти та й мусиш! І скажіте ж самі, як я не мала плакати? Юлія зворушена схапується з крісла. Ні! Цього так не можна пустити! Не досить, що нас на ВСІ боки кривдять, ще оббріхують! Кличе в вікно. Мільку, гей Мільку! А ходи лишень сюди! Я В А II Ті самі й Омелян Омелян кладе паличку й капелюх на столі. Добрий день, сестричко! Але то я чудесно пройшовся! Яке тут повітря! Яка вода! Чудо та й годі! Я ледве оперся покусі, щоб не скупатися. Юлія. А які тут люди! Навіть думкою не прибагнеш. Омелян. Ну, що? Знов якась нова пакість. Юлія. Таже ось жінка прийшла рано до услуги. Води принесла, попрятала, почистила дещо, та й пішла ось тут школу замести. Входжу сюди, а вона плаче. 231