Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/227

Хоростіль бере її за руку. Що ви, панно Юліє? Що вам? Ю Л і я не віднімаючи руки. Якби знали, яким жалем наповняють мене ваші гарячі слова! Як рвуть мою душу, показуючи, як мало я придатна на те, щоб бути вам такою дружиною, якої вам хочеться, якої вам треба й якої ви справді вартії Хоростіль. Ну, пані! Це вже, їй-богу, з вашого боку пересадна скромність. Не бійтеся, я не такий ідеаліст, за якого ви мене вважаєте. Юлія. А коли ви не такий ідеаліст, то як же це ви не можете на хвилину війти в моє положення? Аджеж бачите самі, в мене браг бідний, безпомічний, слабовитий… без моєї помочі йому зовсім пропадати. Правда, гріх би я мала, кажучи, що він хоче мене спиняти при собі. Противно. Та все ж таки подумайте, він одинока людина близька мені на світі. Для нього мені й праця не страшна й нужда й горе й турботи. Виходячи замі ж, прийдеться покинути його. Боюсь подумати, що з ним годі буде. Ну, а коли й замужем щастя не знайду, коли сумління щохвилі буде мені шептати, що я поступила легковажно — ні, сама думка про таке життя могла б мене вбити! Хоростіль. А я думав усе таки, що пані за той рік нашого сусідування потрохи пізнали мене… що про легковажне рішення з вашого боку не може бути й мови. Юлія. Що ж, пізнала! Та самі бачите, що мала рацію, коли не можу досі рішитися. Хіба ж ви самі перед хвилею не призналися, що вам бракує ініціятиви, що ви трохи ліниві? Правда, ви скажете тепер, що вам бракує під226