Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/222

Товкач і Загонистий. Ой-ой-ой! Всі три вискакують із ґанку в бік і тікають. Я В А XI Омелян, Юлія, Хоростіль Хоростіль сміється. Ха-ха-ха! А то драп- цює! Пане начальнику, гов! Омелян. Іване, бійся Бога! Що ти наробив? Хоростіль. Нічогісінько І Ані гадки не май! Омелян. Алеж він зараз скличе всю громаду, й тебе тут палками вб'ють як чарівника. Хоростіль. Не бійся! І не покажуться. Омелян. Може би самі не посміли, але орендар їх підбунтує. Хоростіль. Та не лякайся ти за мене. Аджеж я не дурний на них чекати. Я й так спішуся, то й зараз собі піду. Дороги по тих горах я знаю добре, ніхто мене не догонить. А якби до тебе чіпалися, то навіть не признавайся, що мене знаєш. Скажи, що перший раз мене бачив. Юлія. То ви хотіли б уже йти від нас? Хоростіль. Га, що робити! І рад би лишитися, та годі. Обов'язок. Омелян. Слухай, Іване! Адже тобі дорога через Турку. Хоростіль. Так. Омелян. То можна через тебе передати деякі листи на пошту? Хоростіль. І овшім1. Омелян. Адже знаєш? Як я сказав війтові, що подам на кару тих, чиї діти до школи не 1 І овшім — прошу, звичайно. 221