Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/217

Юлія віддувши губки. Було чого радіти! Видно, що дуже вам наше сусідство в Лепехові навкучило. Хоростіль. Ай, панно ЮліеІ Які ви недобрії Зараз он куди підхапуете. Я зрадів того, що мені через оце село дорога лежала до моєї Кременівки. Але коли погадав, що ми вже з вами не сусіди, що від Кременівки до нас цілих десять миль, то аж заплакав, бігме заплакав. Омелян. Міг би ти, брате, ще й над нашою долею заплакати. Знаєш, я думаю, що нам тут прийдеться пропасти. Зовсім дике село й дикі люди. Хоростіль. Чув я дещо про них, та й загалом шляючися що вакацій 1 по горах, знаю трохи цей нарід. І дуже вас жалую. Не такого тут треба чоловіка, як ти, Омельку, от що я тобі скажу. Юлія. А я гадала, що ми з вами вже й не побачимося. Так нас раптово перенесли, не було навіть коли розвідатися, де ви обертаєтеся. Я тільки пару слів написала і в переїзді через ваше село лишила в тої баби, що школи пильнує. Хоростіль. Які ви добрі І Значить, ви пам'ятали про мене! Ну, та це ви, хіба не знаючи мене, могли думати, що ніколи не побачимося. Юлія. Ай, Господи! Та що це я! Гість з дороги прийшов, брат ще досі без снідання — знаєте, в нас таке, що нема кому й дров раз урубати! Сам пан учитель мусів рубати. Але Вакації — канікули. 216